Соціальні мережі
Соціальні мережі
Моя мама є керівницею громадської організації Шлях добра у місті Умані. Вона допомагає родинам, які виховують дітей з інвалідністю та допомагає інтеграції сімей ВПО в місцеву громаду. Хоч мамі й самій не легко, вона є переселенкою з Луганщини. А ще виховує старшого братика, який має діагноз Синдром Дауна. Мама займається допомогою людям вже давно, спочатку вона просто допомагала дітям-переселенцям на Одещині, де наша сім’я перебувала протягом чотирнадцятого та п’ятнадцятого років. Пізніше, коли тато прийшов з війни, і всі переїхали до Умані, мама змінила юридичну адресу організації на Уманську. І вже тут продовжила допомагати сім'ям, що опинилися у скруті через війну або через особисті обставини. У 2017 році, за волонтерську діяльність мама нагороджена медаллю За гідність та патріотизм. А у 2019 її визнали Жінкою Року міста Умань. Тато каже, що у моєї мами в попі шило! Вона ніколи не сидить на місці, весь час чимось займається рукоділлям, музикотерапією, викладанням, допомогою всім навкруги, самовдосконаленням, підготовкою і реалізацією різноманітних заходів.
Працювати над собою її надихаємо ми, її діти! Бо навіть зараз, коли вона знаходиться у декретній відпустці зі мною, вона постійно навчається онлайн на вебінарах, курсах, пише та іноді виграє грантові проекти, що направлені на поліпшення якості життя осіб з інвалідністю та їх піклувальників, проводить онлайн заняття з вокалу та безкоштовні групові заняття для дітей з інвалідністю і обдарованих творчих дітей. Моя мама прагне бути найкращою у своїй царині і максимально ефективною у допомозі людям.
Вона ніжна, творча, цікава та лагідна матуся. Вона постійно клопочеться про покращення нашого життя і намагається допомогти всім навколо.
Вона мріє про свій затишний будиночок. Переїхавши з Луганщини, наша сім’я втратила усе що було нажито моїми батьками до 2014 року. Наразі, ми всі четверо мешкаємо у гуртожитку. А найбільше, що б хотілося їй подарувати, вона вже має мене!
Саме вона достойна носити звання МАМА РОКУ, бо вона щира, вона допомогла та надала надію дуже багатьом людям, які опинялися у скрутних обставинах. У тому році, коли я ще була в неї у животику, її було визнано на рівні міста Умані Жінкою 2019 року. Тому я впевнена, переможе саме моя матуся!
Це – я, маленька дев’ятимісячна дівчинка, зріст 68 сантиметрів, вага 9 з половиною кілограм, двозуба русява принцеса. Я – маленьке мишенятко – спритне, непосидюче, допитливе і… дуже-дуже любиме. В мене старовинне і рідкісне слов’янське ім’я – Ждана! Мене назвали не просто так! Хочу розповісти про те, як на мене чекали мої батьки. Отже… це почалося ще у 2011 році на Луганщині, коли мої батьки побралися. Моя мама працювала тоді керівником народного вокального ансамблю «Слов’яни», де вони з татом і познайомилися – тато був солістом цього колективу. Мої батьки багато гастролювали і Україною, і за її межами. Ще тоді мріяли про мене, але, якось, не було на те волі Божої! У Луганську батьки вивчали цю проблему, але безрезультатно: усі лікарі твердили, що мама і тато здорові, але я, чомусь не народжувалася! У 2014 році, мій братик Богдан і батьки виїхали з Донбасу до смт. Сергіївка, Одеської області, бо почалася війна. Мій татусь за два місяці пішов захищати територіальну цілісність України в АТО. А мама створила громадську організацію, об’єднала декілька родин переселенців, що виховують дітей з інвалідністю, організувала систематичні заняття з розвитку мовлення, заняття з музикотерапії, сенсорної корекції, ЛФК та масажу. Всі ці активності вони спільно з іншими мамами організації проводили на базі санаторію «Сэнэтатя», де в той час мешкала наша сім'я. На той момент мама влаштувалася на роботу в цей санаторій організатором мистецької діяльності. Крім роботи та волонтерської роботи в організації, вона була координатором із надання допомоги переселенцям. В Одеській області, моя родина прожила не довго, бо по поверненні тата з АТО восени 2015 р. він не знайшов собі там роботу, тому моя родина знову повинна була переселятися… Наступним містом стала Умань, бо саме тут був потрібний спеціаліст такої кваліфікації, яку мав мій батько. Переїхавши сюди, моя сім’я облаштувалася у студентському гуртожитку. Татусь став працювати на одній із кафедр Університету садівництва, а матуся спочатку працювала в Будинку дитячої та юнацької творчості, а потім вона стала вчителем музичного мистецтва в Уманському навчальному закладі «ЗОШ №10 – медична гімназія». Батьки усіляко шукали причини, які не давали змогу народити дитину… Незабаром знайшли одного лікаря, який зміг це з’ясувати і підібрав необхідне лікування. 6 листопада 2019 року, моя мама сказала татові слова, на які він чекав майже 10 років. Вона сказала, що вагітна! Їх радості і щастю не було меж… мені тоді вже виповнилося аж 3 тижні. Усі 9 місяців, батьки мене оберігали, було 2 загрози переривання вагітності, але все обійшлося! Я народилася вчасно – 22 червня 2020 рокі о 14:00. Зараз мені 9 місяців і в мене найкраща матуся у світі! P.S. Саме так, я вважаю розповість нашу історію Ждана, коли виросте.