Ми частіше здаємось, аніж зазнаємо поразки
Натхнення

Ми частіше здаємось, аніж зазнаємо поразки

Автор: Валерія Іжик

Літо. 2014 рік. Моя мама працює директором салону краси. Пам’ятаєте знамените «Краса врятує світ»? Мамі потрібен був лише один вечір на прозвон усіх, хто може допомогти, та лише одна ніч, щоб зібрати себе в кулак і наважитись втрутитись. Вона організувала цілий батальйон дівчат-перукарів, які в житті заробляють на стрижці більше, аніж мама за місяць, і які готові були безкоштовно стригти бійців у Госпіталі для прикордонників у Києві. Ви напевно в останню чергу б подумали про те, що в момент ескалації конфлікту пораненим бійцям з ампутованими кінцівками потрібна стрижка. Частково ви були б праві, але в цілому – ні. Під першу хвилю потрапили прикордонники, які не мали родичів у Києві. Часто, хлопці лежали днями непритомними, не маючи змоги навіть зателефонувати близьким, а коли притомніли, у них зазвичай не було коштів на рахунку. Це ж так просто: є кошти – є дзвінок. Мама закупила сімкартки різних операторів, морозиво (було спекотне літо) та привела дівчат, які підняли бійцям настрій крутезними стрижками та модно оформленими бородами. Це було так просто і так геніально водночас, що волонтери, які приїжджали в Госпіталь і підвозили речі першої необхідності, не могли надивуватись такій креативній витівці. Так повторилось десятки разів, поки ситуаціє на Сході не загострилась вщент. Відкритий воєнний конфлікт змусив тисячі людей залишити своє життя в рідних Донецькій та Луганській областях. Якось до мами в салон зайшла жінка – маленька, худенька з наполоханим поглядом. Вона попросила у мами роботу, хоча б якусь. Мама ніколи не «виключає» в собі людину. Емпатію, як суто людську рису неможливо включати або виключати в залежності від того, чи ти на робочому місці. Мама вислухала жінку і стала нею опікуватись. Вона почала з малого – дала те, що було в її силах в першу чергу – зробила зачіску та манікюр. Це було просто. Це ж дійсно просто – поділитись тим, що у тебе є. Ця маленька історія закінчилась добре. Мама допомогла жінці емігрувати в Німеччину, де у неї з’явилась кохана людина. Далі вибори, реформи. Країна мобілізувалась; порушувались питання, на які роками закривали очі. Якось до мами в салон зайшла жінка, яка брала активну участь у деінституалізації дитячих притулків. Звучить складно, але насправді це про те, щоб зробити все можливе, аби дитина все таки не потрапила до притулку, а мала право на опіку і зростання в сім’ї. Жінка розказала мамі про дівчинку в ВІЛ-позитивним діагнозом, яка рано завагітніла і народила дитину. Дівчинку разом з дитиною вдалось влаштувати в патронатну сім’ю, але потрібна була допомога з речами першої необхідності. Мама знову кинула клич – і на диво відгукнулись десятки людей, які були готові хоч в цей день привезти нову каляску, одяг і навіть здійснити мрію молодої мами – стати перукарем. Ця історія теж закінчилась добре. Дівчинка встала на ноги, у малечі не виявили ВІЛ, хоча була така загроза. Дівчинка будує своє життя по-дорослому, вона знає ціну життя як ніхто. Після цього було ще багато історій. Люди приходили в салон. Салон був місцем де кожен міг знайти добре слово і допомогу. Там була мама. А мама не могла стояти осторонь. Одного дня мамі зателефонувала її мама. У неї стався крововилив в око. Як мама так і бабуся мали одну спільну рису – при першій потребі вони говорили, що комусь потрібна допомога, але чомусь завжди забували говорити, коли допомога потрібна їм. Коли бабуся зателефонувала мамі – було вже пізно рятувати око. Тепер бабуся у нас одноокий Пірат Флінт – вона не любить нити про це, радше шуткує. Хороша риса характеру, але краще б було обміняти її на бережливе ставлення до себе. Маму трохи надломило. Нас всіх тоді надломило. Одного дня мама прокинулась і зрозуміла, що більше не піде в салон. Все, їй нічого було дати людям. Мама зламалась. Коли мама зламалась – ми всі зламались. Тато дуже залежить від маминого сонця. Вона дає йому натхнення творити. Він просто йде в ліс, збирає дерево, яке природа вже відпустила, і робить з нього неймовірні вироби. З того моменту, як мама зламалась, тато перестав майструвати на балконі і перестав кидати мені фотографії в вайбер в очікуванні смайликів і сердечок. Мене теж підкосило, але я зараз пишу, бо мама вперше за деякий час сказала, чим би вона хотіла займатись. Мама хотіла б відкрити кафе, де працювали б незахищені верстви населення. Це було б собі таке місце сили, де кожен, хто зламався, міг би знову знайти себе. Хлопці, які реабілітуються після війни; дівчата, які рано пізнали материнство, але хочуть бути щасливими; жінки, які втратили все, але знають чого хочуть від життя; старенькі батьки, які хочуть уваги і спілкування, але не можуть дочекатись дітей з інших міст через шалений темп життя. Мама пише у себе в блокноті бізнес-план, намагається продавати старі речі на OLX (збирає гроші на відкриття), шукає, хто б міг зробити лого. Мама думала, що вона програла. Вона думала, що те, у що вона вірила – виявилось неважливим або менш важливим. Але насправді ми частіше здаємось, аніж зазнаємо поразки. Мам, у тебе все вийде