Лист від онуків
Супербабуся

Лист від онуків

Автор: Надія Нусь

То були 50-ті роки минулого століття. Віра народилася в cелі Звенигород Бучацького району у бідній сім’ї. Її, наймолодшу з чотирьох дочок, мама чомусь недолюблювала, вважала зайвою і морально тиснула на дитину. Не раз, сховавшись у тихому місці, Віра згорталася клубочком і тихо плакала над своїм нещасним дитинством. Не розуміла, чому сестер любили, а до неї ставилися, мовби до нерідної. Так хотілося притулитись до мами, щоби вона погладила по голівці, сказала, що любить. Так хотілося материнського тепла і ласки…

 

Коли Віра пішла до школи й часом просила в мами дати їй хоч копійку, та не давала. Тоді дівчинка постановила собі: «Коли виросту, дам копійку тому, хто її не має. А коли матиму дітей і внуків, то буду їм давати все, що зможу». Сумно було Вірі від того, що дівчатка-однолітки ходять у гарних платтячках, а їй ніколи не купують обновок, завжди доношує одяг за сестрами.

 

Закінчивши школу, Віра вступила до Підволочиського училища вчитися на маляра. Там зустріла Михайла — майбутнього столяра. Вона дуже любила шоколадні цукерки «Червоний мак» і тепер з усмішкою згадує, як хлопець приносив їй м’ятні льодяники. Адже в ті часи на шоколадні цукерки йому не вистачало грошей.

 

Після закінчення училища молоді люди вирішили одружитися, але загинув брат Михайла, тож весілля відклали. Справили його аж через рік — і пішла Віра за невістку. Переживала дарма, бо свекруха була доброю жінкою і любила її, як рідну доньку. Так доля скерувала, що в невістках Вірі жилося краще, ніж у рідній сім’ї. Щоправда, жаль стискав серце, як згадувала, що відправили її в невістки без приданого, без копійки, в старій сукенці. Проте, не зважаючи ні на що, Віра поважала і любила свою матір.

 

Із часом батьки Михайла купили молодим стару хату в Іване-Пустому, де колись жили отці Боднарчуки. Вже в 70-х роках Віра з Михайлом та з донечкою Оксаною перейшли жити в маленьку побілену хатинку. Віра ходила на роботу в ланку, сапала буряки, тютюн, працювала на розсадниках. Михайло їздив кіньми й збирав по селу молоко. Трудилися обоє, складали копійку до копійки й згодом із допомогою батьків добудували хату.

 

З роками сім’я Біликів збільшувалася. За Оксанкою народилася Оля, потім — Павлусь. Та через півтора року хлопчик помер від важкої хвороби… Молоді батьки везли його тіло з лікарні додому, чекали на автобус. Люди дивувалися: такий сильний мороз, а дитинка — в повиточку. А що було в душі згорьованих батьків, відомо тільки Богу. Поховали синочка в хурделицю, посадили коло могилки маленьку сосонку. Росла вона понад 25 літ. Два роки тому дерево зрубали, та пам’ять про Павлуся залишається в серцях рідних людей.

 

Круговерть буднів знову підхопила сім’ю: робота, господарка, діти… У 1981-му народилася Світлана, через рік — Михайлик, а в 1984-му — Люда. Старші молодших бавили, бо мати з батьком безперестанку працювали. Такого достатку, як тепер, не було, проте жилося набагато веселіше і простіше.

 

У родині Біликів давні традиції плекають донині. Найцікавіше дітям на Святий вечір. Дідусь Михайло ховає в сіні яблука, гроші, цукерки, горіхи. Внуки копирсаються там, а потім кожен хвалиться, хто чого більше знайшов. Правда, бабусі не завжди подобаються такі забави, бо коли стає занадто весело, починає боліти голова. Вона з усмішкою завжди говорить: «Усе! Досить, не буде більше цього. Ви що, сіна ніколи не виділи? Та подивіться: те сіно всюди — і на печі, і на столі, й на голові, на пампушках, в куті плаває, в горнятах повно. Агій!» Проте це кумедне бабусине невдоволення щороку повторюється. Потім вона й сама зі своїх слів сміється, і ми також.

 

…У 43 роки, коли найменшій доньці виповнилося чотирнадцять, бабуся вийшла на пенсію, їй присвоїли звання «Мати-героїня» та дали медаль «Мати-героїня» ІІ ступеня. Тепер вона тільки дивується: коли ж то всі повиростали! І тішиться, бо не кожному подружжю дано виростити велику родину аж до четвертого покоління. Михайло і Віра Білики дочекалися десятьох внуків (Богданка, Надя, Ліля, Тоня, Юра, Віталик, Андрій, Сергій, Денис, Андрій) та чотирьох правнучат (Ігорчик, Сашко, Вадимчик, Богданчик).

 

Берегинею нашої великої родини залишається найкраща, наймиліша матуся і бабуся — наша невтомна бджілка, щира і проста, спрацьована, вимучена, з мозолястими руками, зморшками на сонячному обличчі й срібною памороззю на волоссі… Вона мріє тільки про те, щоб діти між собою любилися і розумілися, бо життя таке коротке!

 

Я щиро дякую Богові що дав мені таку бабусю… Пишучи її історію…я ніби побувала у її житті, важкому і не надто вдячному. Серце мліє і душа радіє, коли вона усміхається. Не один раз сльози котилися по обличчі, бо за всіх переживає, ладна жертвувати своїм здоров’ям, часом, терпінням заради благополуччя внуків, для нас це людина з глибоким серцем і є взірцем для усієї родини!!!

 

Бабуся Віра створила велику й міцну родину, де кожен живе своїм життям. Як кожна мати любить дитину, так і вона тягнеться до всіх однаково, проте онуків любить дуже сильно, і навіть більше ніж свої дітей. Ще змалку вона прививає нам цінності благорозумних християн, вчить доброти, покори, щедрості.

 

Бабуся… наша рідненька, якою втомленою і зажуреною не була б, вона кожного дня і вечора навколішки молиться за світле майбутнє і щасливу долю внуків та правнуків. «Не забувайте молитися, ходіть до церкви, не лінуйтесь, будьте тихі і сумирні» – завжди повторяє. Бабуся вчить допомагати, не залишати у біді, а підтримувати насамперед словом; вчить дякувати Богові за все що нам дається…

 

З усіх бабусиних внуків – я друга по старшині. Ставлюсь до бабусі з особливою пошаною і прихильністю, бо вона – рідна, вона мама моєї мами… є справжнім другом і порадником. Хочеться завжди дякувати їй, бо заслуговує цього як ніхто. Коли мені робили важку операцію, вона молилася, плакала і знову молилася. Вона є однією з тих людей що благала Господа за моє здоров’я .

 

Дуже люблю ходити в гості до бабусі, просто просидіти, поговорити, погортати фотографії (особливо їй подобаються фото де ми всі онуки разом). Тільки у бабусиній хаті зустрічаються усі внуки, насамперед на Святвечір коли кожен приносить зав’язану у хустці святу вечерю,на свято Миколая, на Різдво, Великдень, усі родинні свята, дні народження, у будні дні і, звичайно, святу неділю.

 

Бабуся завжди прийме з радістю і теплим словом, усміхнена навіть якщо її щось болить. Але найбільше її болить за внуків. Плаче коли біда, і плаче від щастя. Тужить за внуками які далеко, і леліє тих, що біля неї!!!